Тихий трійк з місяця

Двір у місяці

Я сиділа бiля ланц-забору пiсля 9 години, коли мiсто спорожалося, а вуличні лампи співали як джазові акорди. Жоден тренер не кричав. Жоднi наголоси не блищали. Лише вона — одна, стріляючи трійки у тишi. Її форма не про статистику; вона про ритм. Як її зап’яст згиналася у пов повтрi, наче материнськi вiршi, що нахилено у бетон.

Тиха повстань

Їх називали «дана-дог» — наче статистика може вимирити душу. Але вона не цукала про рекойби чи рейтинг. Вона цукала про те, що сталося мiж диханнями: та секунда пiсля випуску, коли м’яч покинув із рук і приземлився м’яко на асфальтi — ідеальний, майже священий. Це не спортивна аналiтика. Це емоцiйна картографiя.

Де живе ритм

Мый батько був пуерто-риканським інженером, хто навчив мене: структура важить бльше за швидксть. Моя мати? Поетка, що казала: тиш — не порожня; це ехо-простir, вираний рухом. На цих дворах кожен промах тримав бльше правди, нiwж десять зроблених корзин.

Архiv тишy

Ми не публiкуємо перемог тут. Ми архivуємо дихання. Ми позначаємо пам’яттю як слїди на деревяному. Запитайте себе сьогоднi: Що ти залишив невимовленого? Я буду чекати на ваш DM.