Правда про нічиї у ничий

Ничия, що змінила все

Це був матч #25: Ремо проти Ояба Спорт — 0-0. Година ударила північ. Нема оголош. Лише тишина.

Я сидів у орендованому квартирі в ПАРІ ХІКАГО, спостерігаючи це на телефонi, поки мої сусіди спали. Не один гол — а три хвилини дихання цього стадіону.

Це не баскетбол. Це не футбол.

Це життя.

Миф перемоги

Нам казали, що чемпіони — ті, хто забиває. Але я бачив: Вольта Редонда перемогла Рейлвей Воркер 1-0… потiм програла Нов Орiзантем 3-2 тиждень пiзнiше.

Справжнiй чемпiон? Той, хто прийшов пiсля поразу. Той, хто повернувся, коли нiхто не вдавався в них.

Тишина мiж голами

72 матчi грано. 34 закiнчилися в ничиях. Не порази — лише паузи.

У Сан-Паулусi фанати не кричали пiсля ничий 1-1 — вони шептавали молитви замiсть того. В 3 годинy пiсля фiнального свистка стареньким чолов’кам запалювали сигарети й дивилися на екрани як пророки.

Хто має пам’ят?

Даннi кажуть: «ничия» — нейтральна. Але емоцii? Вона свята. Коли Ремо зобразив з Аваї — 0-0 — і пот iм розгром їх наступного тиждня? Це не був щасливий випадок.. Це була дисциплiна, що сформувалася з вогню, i лIзІ де ваша iдентичнIсть написана вашими шрамами, aне вашими статистиками, i номером на форменнI, because here… you learn that victory doesn’t come from scoring—it comes from showing up again.